Каган і бек
Минулоріч знайомі закарпатці переповіли фольклорну історію, правдивість якої залишаю на їхній совісті. Якось, відмічаючи в Ужгороді губернаторський день народження, підгулявший Віктор Іванович витягли з кишені факсиміле Самого. І… почали тицяти ним по кабацьких серветках, примовляючи «прєзідєнт у мєня в карманє». Заради справедливості варто зазначити, що на той час у вірогідності цих слів не сумнівався майже ніхто…
Всяка влада – від Бога. Наша – особливо. В актуалізованій після здобуття незалежності тисячолітній хозарській схемі двох володарів каган – сакральний, але слабкий. Бек – навпаки, всесильний до демонічності. В цьому нас по-змовницьки переконує (читай обманює) офіційна пропаганда. Насправді священна «слабкість» кагана – «для прієзжих». Як і «сила» голови секретаріату президента 
Адже не каганське це діло – державою правити. Бажаючі завжди є. Думаєте, 1000 років тому їх було менше? Історики помиляються, вважаючи хозарських каганів чисто номінальними, а беків – єдиними реальними. Після загибелі Каганату його спадокоємниця – Русь, і навряд чи став би Ярослав Мудрий користуватися титулом безхребетних.
Є достатня кількість справ, дійсно вартих священної уваги кагана. Живопис. Поезія. Список можна продовжувати і продовжувати – головне не забути про бджіл. А країною хай займаються професіонали. Саме тому біля керма Каганату стояли беки-євреї (ще один хозарський парадокс, досі однозначно не потрактовуваний наукою). Але – горе тому, хто посягне на святість!
Трипільськими глечиками та іншою лабудою нас навмисне відволікають від Каганату – справжніх витоків нашої держави. Що приховують простір і час приазовських степів? Чого чекати звідтам у майбутньому? Ясно одне – щоб це зрозуміти, треба народитися на Лівобережжі, а не в Карпатах. Каганат порожняк нє гоніт. І всьо будєт Каганат