Ностальгія

Знайшов свою стару візитку, саму першу, року так 97-98го. Домашній, службовий, пейджер – на той час дивина і рідкість, у мене був піжонський чотирирядковий Моторола Адвайзер. Пройшло якихось 12-13 років, і все змінилося. Мобільні, web 2.0. Зараз навіть тяжко зрозуміти, як люди могли звечора зідзвонитися – і призначити зустріч на завтра чи післязавтра. Або дати малознайомій людині домашній телефон (який сам по собі давно вже анахронізм). Ритм життя став зовсім іншим…

Мій партійний значок СНПУ. 1998 рік. Дорога реліквія.

Багато води спливло з того часу. Багато чого змінилося. Зокрема, в соціалізм (у будь-якій формі) тепер не вірю взагалі

P.S.: погляди щодо національного питання не змінилися, назагал плавно еволюціонувавши в бік консерватизму.

Виявляється, вчора помер Моріс Дрюон. 9-ти днів не доживши до 91 року.

Він був останнім «живим класиком» із класиків у моєму розумінні. Чесно кажучи, «нічтоже сумняшеся» завжди вважав його сучасником Дюма Романи з серії «Прокляті королі», в умовах совкового дефіциту-на-все-навіть-книги виміняні на макулатуру, пригадуються як чи не найулюбленіше чтиво кінця 80-х.

Земля пухом…

Знайшов на Ютубі ностальгійний кліп Океану Ельзи – напіваматорський, періоду широкої відомості у вузьких колах. Пригадав їх перший київський концерт взимку 1996/97 – БК Політеху, “на розігріві” у Tabula Rasa.

Історія надзвичайно сумна – “океани” відіграли ДІЙСНО забійних 45 хв., після чого на сцену виліз ужраний Лапоногов, порвав струни на гітарі і вирубився. Публіка забрала гроші за квитки – прийшли ж не на ОЕ Після чого організатор концерту (він же продюсер “океанів”) вигнав Вакарчука і компанію на вулицю.

Святе місце пустим не буває. Продюсер з’явився інший.  Спершу був суперхіт “Там, де нас нема”, потім – слава, іже з нею, націонал-колабораціонізм у Браті-2, купа альбомів, безліч іншого – хорошого та не дуже.

Щось у цьому старому кліпі є таке, чого потім не стало. На жаль… Шкода, що навряд чи зберігся запис того концерту в Політесі.